Сучасна інформаційна епоха дає широкі можливості для вираження власних думок, поглядів і переконань. Одним із засобів, що сприяє цьому вираженню, є мережа Інтернет. Проте поява додаткових можливостей створює передумови для зловживань, що в свою чергу веде до порушення особистих немайнових прав інших осіб. Саме тому важливо бути обізнаними з основними особливостями захисту прав, порушених внаслідок поширення в мережі Інтернет недостовірної інформації. Нижче наводяться положення, що в основних рисах характеризують такі особливості. Вони сформовані на основі аналізу роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у постанові «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» №1 від 27.02.2009 р. (надалі за текстом – «Постанова»), та судових рішень.

1. Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту – вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації (п. 12 Постанови)

При цьому для притягнення власника веб-сайту до відповідальності повинно бути доведено першочергове розповсюдження спірної інформації саме на даному веб-сайті. Так, постановою Вищого господарського суду України від 13.05.2014 р. у справі №5011-58/15308-2012 було скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2013 р. та рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2013 р., згідно з якими поширену в мережі Інтернет інформацію було визнано недостовірною і зобов’язано відповідача скасувати її та виплатити 100 000 грн. моральної шкоди. Підставою для скасування рішень судів першої і апеляційної інстанцій та прийняття рішення про відмову в задоволенні позову стало те, що позивачем не було доведено першочергове поширення спірної інформації саме відповідачем. Останнє підтверджувалось наявними у справі матеріалами стосовно попереднього розміщення вказаної інформації на інших веб-ресурсах.

2. Спростування має здійснюватися у такий самий спосіб, у який поширювалася недостовірна інформація. У разі якщо спростування недостовірної інформації неможливо чи недоцільно здійснити у такий же спосіб, у який вона була поширена, то воно повинно проводитись у спосіб, наближений (адекватний) до способу поширення, з урахуванням максимальної ефективності спростування та за умови, що таке спростування охопить максимальну кількість осіб, що сприйняли попередньо поширену інформацію (п. 25 Постанови). Крім спростування недостовірної інформації способами захисту порушених прав також можуть бути відшкодування збитків і моральної шкоди, заподіяної таким порушенням (п. 27 Постанови).

При цьому суд не вправі зобов’язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки:

– примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16, 277 Цивільного кодексу України;

– згідно зі ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством;

– ч. 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (п. 26 Постанови).

На недопустимості вжиття такого способу захисту прав як зобов’язання публічно вибачитись за розповсюдження недостовірної інформації наголосив Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 26.06.2013 р. у справі №6-8073св13, якою було залишено без змін рішення Апеляційного суду Запорізької області від 23.01.2013 р. Водночас варто зазначити, що суд першої інстанції в своєму рішенні від 26.11.2012 р. не звернув увагу на невірно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права і задовольнив позов.

3. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, в тому числі гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Саме тому не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Більше того, якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на відповідача може бути покладено обов’язок відшкодувати моральну шкоду (п. 19 Постанови).

Що впливає на зміст судових рішень

На веб-сайті було розміщено інформацію та коментарі до неї, в яких були викладені відомості щодо негативної характеристики декількох осіб. Кожна з цих осіб подала позов, вважаючи, що поширена інформація ганьбить її честь, гідність та ділову репутацію.

В першому випадку Корольовський районний суд міста Житомира в рішенні від 10.06.2013 р. у справі №296/851/13-ц задовольнив позов частково, визнавши недостовірною деяку наведену в коментарях інформацію (зокрема, «олигофреничка», «психически больной», «состоит на учете в психушке») і зобов’язавши власника веб-сайту спростувати її. Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 28.08.2013 р. рішення суду першої інстанції було змінено шляхом доповнення переліку інформації, яка є недостовірною (наприклад, «подписала смертный приговор», «спровадила на тот свет»). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.10.2013 р. рішення апеляційного суду залишено без змін.

В другому випадку рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 29.04.2013 р. у справі №296/3548/12-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 14.06.2013 р., у задоволенні позову відмовлено. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 03.09.2013 р. відмовив у відкритті касаційного провадження. Позивач звернувся до Верховного Суду України для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на підставі неоднакового застосування норм матеріального права. Як вказав Верховний Суд України в постанові від 02.04.2014 р., інформація, яка розміщена на веб-сайті, та висловлювання в коментарях до неї відносно позивача носять характер оціночних суджень, що виключає можливість доведення їх правдивості (зокрема, «отвратительная, лживая женщина», «любитель  гарячительных  напитков»). З огляду на те, що Верховний Суд України дійшов протилежних висновків про достовірність інформації, поширеної у першому і другому випадках, він відмовив у задоволенні заяви про перегляд ухвали.

Таким чином, розглянуті положення дозволяють стверджувати, що перед тим, як звертатись до суду для реалізації права на спростування недостовірної інформації, треба, принаймні, попередньо оцінити характер поширеної в мережі Інтернет інформації, а також визначитись зі способами захисту і належними відповідачами. Однак навіть у разі наявності гарних перспектив захисту порушених прав в судовому порядку все ж таки варто спробувати врегулювати ситуацію мирним шляхом. При цьому розуміння своєї правоти і доведення її до відома порушника з посиланням на норми законодавства та актуальну судову практику може допомогти переконати його у доцільності досудового врегулювання спору, а тому прискорити процес пошуку компромісу.

Автор: Аліна Берестовська

Передрук, повне або часткове копіювання тексту статті, переклад, розміщення статті або її перекладів на інших сайтах та інших Інтернет-ресурсах, будь-яке інше її використання без письмового дозволу автора суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із законом України «Про авторське право і суміжні права»