ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ АВТОРСЬКОГО ПРАВА І СУМІЖНИХ ПРАВ

Стаття доступна тільки в українській версії.

Стаття 8 Закону України “Про авторське право і суміжні права” визначає, що об’єктами авторського права є твори саме в галузі науки, літератури і мистецтва, причому перелік цих творів є невичерпним. Положення про невичерпність даного переліку необхідно оцінити як безумовно позитивне і важливе, оскільки науково-технічний прогрес постійно додає нових видів творів, а оперативно вносити їх до переліку охоронюваних творів не завжди видається можливим. Наприклад, лише протягом двох останніх десятиліть до законодавчих охоронюваних переліків творів майже всіх країн світу потрапили комп’ютерні програми і бази даних, хоча досить широкого розповсюдження ці об’єкти набули ще в 60-х роках XX століття. Так, в США, Великобританії, Франції, Угорщині, Японії і декількох інших країнах поправки до законів про авторське право, що стосувались програмного забезпечення, були внесені в 1980-1985 роках. В 1991 році Рада Європейського економічного співтовариства прийняла відповідну директиву – Директива Ради 91/250/ЄЕС від 14 травня 1991р. – що встановлювала мінімальний перелік норм про комп’ютерні програми, які підлягали внесенню до національних законодавств країн – учасниць ЄЕС з авторського права. В 1996 році була прийнята директива ЄЕС про правову охорону баз даних.[2] А серед міжнародних угод загальносвітового рівня, то охорона комп’ютерних програм і баз даних передбачається такими порівняно новими міжнародними угодами, як угода ТРІПС 1994 року і Договір ВОІВ про авторське право 1996 року. Повертаючись до невичерпного переліку творів, відмітимо, що авторським правом можуть також охоронятись твори, які не можна однозначно підвести до будь-якої групи творів, визначених переліком, якщо такі твори включаються у сферу літератури, науки і мистецтва і мають всі ознаки охоронюваних творів.

Розглянемо ознаки творів, що охороняються авторським правом. По-перше, охороною користуються лише твори, виражені в об’єктивній формі, а не ідеї. Об’єктивну форму слід відрізняти від матеріальної форми. В деяких країнах, в основному в країнах англо-американської правової системи саме матеріальна фіксація твору (лист, друк, фотографія, звуко- або відеозапис, скульптура або архітектура, живопис, відтворення у графічній формі тощо) є передумовою надання правової охорони, що пояснюється міркуваннями використання такої форми як доказу у випадку позову.[3] Можливість визначення матеріальної форми як обов’язкової передумови охорони творів визначена в пункті 2 статті 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Але в країнах континентальної правової системі, до яких відноситься Україна, такої вимоги не висувається, а висувається вимога об’єктивності форми. Причому ця вимога розглядається як абсолютно необхідна для охорони твору засобами авторського права, оскільки безпосереднім об’єктом охорони є саме форма твору, а не його зміст – це один із найважливіших принципів авторського права. В юридичній науці, як правило, розглядаються два критерії для визначення об’єктивно вираженої форми: критерій відтворюваності і критерій сприйняття органами почуттів людини.[4]

Наступною ознакою охоронюваного твору є його оригінальність. Це означає, що твір має бути результатом творчої діяльності. Наведемо визначення, що дала поняттю “творчість” О.О.Підопригора: “Творчість – цілеспрямована пошукова діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, яке вирізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю”[5]. Таким чином, якщо спрощено підходити до ознаки “оригінальність” або “творчий характер твору”, то можні звести її до категорії “новизна твору”. Цікаво, що в англо-американській доктрині права фактично не вимагається оригінальності або творчого характеру твору, необхідним є лише створення роботи безпосередньо автором, який проявив “вміння, розсудливість і працю” або здійснив “відбір, оцінку, перевірку”[6].

Твори охороняються незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети, його цінності і достоїнств. Навіть якщо твір не несе собою нічого корисного він буде охоронятись авторським правом за наявності інших необхідних умов.

Отже, основними ознаками творів, що підлягають охороні авторським правом, є наступні ознаки:

1. твір включається до сфери літератури, науки та/або мистецтва;
2. твір виражений в будь-якій об’єктивній формі;
3. твір є оригінальним;
4. охорона твору не залежить від його призначення, жанру, обсягу, мети, цінності та достоїнств.

Загальновизнаними об’єктами суміжних прав є виконання, фонограми та передачі організацій мовлення. Охороною в даному випадку користуються права, що сприяють розповсюдженню, а не створенню літературних або художніх творів. Вважається, що названі об’єкти потребують правової охорони внаслідок застосування значних технічних та організаційних зусиль по їх створенню. Об’єкти суміжних прав можуть бути як залежними, похідними від авторських прав, так і незалежними – наприклад, запис звуків, що не є виконанням. Основна риса об’єктів суміжних прав – від них не вимагається творчого характеру. Суміжне  право  виникає  внаслідок  факту виконання твору, виробництва  фонограми,   оприлюднення передачі організації мовлення.

Найбільш спірні об’єкти суміжних прав – це виконання літературних або художніх творів. Багато дослідників вважають виконання об’єктом авторського права, оскільки дiяльнiсть виконавцiв заснована на творчостi, результат якої становить цiннiсть як втiлення iндивiдуальних творчих здiбностей людини[7]. Позиції щодо сутності творчого характеру виконань варіюють: одні вчені вважають, що в результаті виконавчої діяльності створюється новий твір, що несе відбиток особистості виконавця, другі – що автор і виконавець виступають як співавтори, а треті – що виконання є переробкою первісного твору. Такі думки висловлювались ще на початку XX століття і обговорювались на міжнародних конференціях з авторського права. Проте відповідні пропозиції були відхилені. Одним з аргументів стала недоцільність визнання за виконавцями виключних авторських прав на виконання, оскільки в такому разі заперечується виключність прав авторів первісних творів. Крім того, було визнано, що виконання не створює нового твору, а лише відтворює первісний. Так, Римська конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення в статті 1 визначила: “Охорона, що надається даною Конвенцією, жодним чином не зачіпає і не заподіює жодної шкоди охороні авторських прав на літературні та художні твори”.

Ми вважаємо, що за багатьма виконавцями все-таки можна визнати творчий характер виконань. А інакше чим пояснити визнання за виконавцями особистих немайнових прав? Але все-таки, на нашу думку, недоцільно вважати виконання об’єктами авторського права, так як обов’язкова вимога оригінальності значно звузить коло охоронюваних виконань. Більш вузька охорона суміжних прав більше підходить виконанням, ніж авторське право, оскільки виконання є залежними від первісних творів. Визнання виконань об’єктами авторського права призведе до значного утруднення обігу та використання прав.

До речі, вперше суміжні права почали охоронятись в 1911 році у Великобританії саме засобами авторського права – copyright; в країнах англо-американської правової системи ці об’єкти досі охороняються засобами copyright. Але система copyright відрізняється від континентальної системи авторського права, причому основні відмінності: визнання об’єкту охорони в першу чергу майновою цінністю та відсутність обов’язкового критерію творчого, оригінального характеру твору, –  дозволяють без шкоди для всієї системи додати до переліку охоронюваних об’єктів виконання, фонограми та передачі організацій мовлення.

Визначення фонограми, представлене в Законі України “Про авторське право і суміжні права”, і визначення, сформульоване в Договорі ВОІВ по виконанням і фонограмам, майже збігаються: фонограмою визнається запис звуків виконання або інших звуків, крім звуків в формі запису, включеної в кінематографічний або інший аудіовізуальний твір.

Наступний об’єкт суміжних прав – передачі організації мовлення. Законом України “Про авторське право і суміжні права” охороняються “передачі (програми)” організацій як ефірного, так і кабельного мовлення. На жаль, цей Закон не дає визначення категорії “передача організації мовлення”. А даний об’єкт є досить складним і неоднозначним, тому безумовно потребує детального регламентування і, в першу чергу, визначення. В юридичній науці існує точка зору, що об’єктом суміжних прав мають бути не передачі, а саме програми організацій мовлення[8], оскільки передачі є складовою програм, а охороною має користуватись безперервне мовлення – програма, що найчастіше і є предметом незаконних посягань. Французьке законодавство також визначає об’єктом суміжних прав програми як послідовність звуків та зображень, що пропонуються до уваги публіки в рамках ефірної трансляції або розповсюдження по кабельній мережі і призначеної для того, щоб її почула або побачила широка публіка або частина останньої, в залежності від кожного конкретного випадку[9]. З іншого боку, Римська конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення в статті 3 роз’яснює, що під “передачею в ефір” розуміється передача бездротовими засобами звуків або зображень та звуків для прийому публікою. Слід зазначити, що в Римській конвенції подано визначення не самого об’єкту охорони, а фізичного процесу, в результаті якого об’єкт охорони стає відомим публіці, але із зазначеного в Конвенції визначення зрозуміло, що передачею, по-суті названо те, що у французькому законодавстві називається “програмою”. Український Закон “Про авторське право і суміжні права” оперує двома поняттями: “передача” і “програма”, не визначаючи зміст жодного з них. Ми пропонуємо внести ясність у визначення даного об’єкту суміжних прав і залишити в Законі один термін – “передача організацій мовлення”. Зміст даного об’єкту пропонується викласти наступним чином: “Передача організацій мовлення – це послідовність звуків та зображення, що передається організацією мовлення для прийому публікою як за допомогою бездротових засобів, так і за допомогою будь-якого виду кабелю”.

Законом України від 11 липня 2001 року “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” визнано об’єктом суміжних прав відеограму – відеозапис  на відповідному матеріальному носії (магнітній  стрічці,   магнітному   диску,   компакт-диску   тощо) виконання  або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього),  крім зображень у вигляді  запису,  що  входить  до аудіовізуального  твору. Деякі російські вчені розглядають законодавче закріплення даного об’єкту як передчасне.[10] Цього об’єкту немає в міжнародних договорах, але для його появи є вагомі об’єктивні передумови. Запис звуків виконання визнається фонограмою і відповідним чином охороняється. Проте згідно Римської конвенції, учасницею якої є Україна, фонограма є виключно звуковим записом. З’являється зображення – і запис виконання починає охоронятись як аудіовізуальний твір або, в разі відсутності творчого характеру, залишається без правової охорони. Саме в останньому випадку таку охорону забезпечує відеограма. Причому слід звернути увагу, що відеограмою визнається не тільки запис виконання, а й запис будь-яких інших рухомих зображень. Тому внесення законодавцем до переліку об’єктів суміжних прав нового об’єкту – відеограми – необхідно розглядати як явище позитивне. Тим більше, що Україна не є піонером у визначеному питанні: відеограма як об’єкт суміжних прав фігурує у французькому законі від 3 липня 1985 року “Про авторське право, права артистів-виконавців, виробників фонограм і відеограм і організацій аудіовізуального мовлення”.[11]

Отже, об’єктами суміжних прав є виконання творів, фонограми, відеограми і передачі організацій мовлення.

 Суб’єктами авторських прав є автори та правовласники – спадкоємці, правонаступники за законом та договором. Причому первісним суб’єктом авторського права – автором – можуть бути лише фізичні особи. Суб’єктами суміжних прав можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Виконавцями є фізичні особи, оскільки участь виконавців-фізичних осіб у представленні виконання є безпосередньою; а первісні набувачі прав на фонограми та передачі організацій мовлення – це, найчастіше, юридичні особи, що вкладають значні технічні, фінансові та організаційні зусилля у створення цих об’єктів.

 Зміст авторських та суміжних прав складає сукупність виключних правомочностей. Так, суб’єкти авторських та суміжних прав мають виключні права дозволяти та забороняти відтворення, публічне сповіщення, розповсюдження, комерційний прокат та інші види використання творів, виконань, фонограм і відеограм. Крім майнових правомочностей зміст авторських та суміжних прав складають правомочності особисті немайнові: вони визнаються, охороняють та захищаються відносно творів: право авторства, право на ім’я, на псевдонім та на збереження цілісності твору; та відносно виконань – досить схоже коло особистих немайнових правомочностей. Виробники фонограм, відеограм та організації мовлення мають право на ім’я (назву) на кожному запису відповідного об’єкту та при кожному його використанні.

Охоронювані об’єкти авторських і суміжних прав можуть використовуватись третіми особами лише на підставі договорів з авторами, виконавцями та іншими правовласниками: ліцензійних договорів, договорів про передачу (поступку) майнових прав, договорів замовлення на створення відповідних об’єктів. В Законі України “Про авторське право і суміжні права” всі ці види договорів щодо творів названі “авторськими договорами”.

Єдиним випадком, в якому можна використовувати твори, фонограми і відеограми без відповідного договору з правовласником і без виплати винагороди (за виключенням випадків вільного використання) – це подальше розповсюдження правомірно введених в обіг примірників творів, фонограм і відеограм. На підставі частини 2 статті 6 Договору ВОІВ про авторське право 1996 року законодавець закріпив цю норму в п.7 статті 15 Закону України “Про авторське право і суміжні права” в редакції від 11 липня 2001 року відносно творів; а на підставі частин 2 статей 8 і 12 Договору ВОІВ про виконання і фонограми 1996 року – в пункті   3 статті 40 даного Закону відносно фонограм і відеограм. Це положення в теорії та міжнародній практиці називається “вичерпання прав”: після першого введення в обіг правовласник позбавляється повного контролю над охоронюваним об’єктом і не може забороняти його подальше розповсюдження. Зміст цієї норми наступний: виключні права правовласників не мають бути безмежними, не можна їх розширювати до таких меж, щоб вони унеможливлювали вільний обіг примірників творів, фонограм, відеограм. На жаль, не всі контролюючі та правоохоронні органи обізнані про викладене положення, тому досить часто при перевірках суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють продаж дисків для лазерних систем зчитування, відео та аудіокасет, вимагаються саме авторські договори, незважаючи на наявність договорів купівлі-продажу.

Баланс інтересів суб’єктів авторських та суміжних прав і суспільства забезпечується також випадками вільного використання охоронюваних об’єктів, а також режимом так званих “примусових ліцензій” на використання об’єктів суміжних прав – використання їх без згоди правовласників, але з виплатою справедливої винагороди.

І останнє питання, що, на нашу думку, потребує детального розгляду, – це відсутність необхідності виконання формальностей задля забезпечення охорони і захисту авторських і суміжних прав. Дійсно, основоположним принципом авторського права є охорона творів внаслідок їх створення, суміжних прав – охорона виконань внаслідок факту виконань, охорона фонограм і відеограм – внаслідок їх виробництва, охорона передач – внаслідок їх оприлюднення. На відміну від права промислової власності, реєстрація об’єктів авторських і суміжних прав не є передумовою їх охорони і не є обов’язковою. Проставлення знаків охорони авторських і суміжних прав: відповідно латинські літери С і Р в колі, назва правовласника і рік першої публікації, – також не є передумовою охорони і захисту об’єктів авторських і суміжних прав; ці знаки ставляться на примірниках або упаковках примірників творів, фонограм, відеограм за бажанням правовласників. Слід відмітити, що з початку виникнення інституту авторського права обов’язковою умовою охорони авторських прав було обов’язкове виконання таких формальностей, як державна реєстрація і депонування творів, а також проставлення знаку охорони авторських прав. В XX столітті майже всі країни відмовились від виконання будь-яких формальностей як передумови охорони прав, крім деяких Латиноамериканських країн. Першочергову роль в цьому зіграло включення в 1908 році до Бернської конвенції норми про не пов’язаність використання авторських прав від виконання будь-яких формальностей (2-й пункт статті 4 Берлінського акту від 1908 року або 2-й пункт статті 5 Паризького акту від 1971 року). Із розвинутих країн довше за всі інші країни формальності залишались передумовою виникнення і здійснення прав твори і фонограми у США. Але із приєднанням США в 1988 році до Бернської конвенції до американського законодавства було внесені відповідні зміни. Проте для захисту прав в США і досі формальності грають величезне значення. Так, в разі відсутності знаків охорони правовласник не може відстояти свої права, якщо порушник висуває мотив неумисності порушення. А поки твір або фонограма не зареєстровані в Управлінні з авторських прав Бібліотеки Конгресу США, судовий захист авторських прав також буде досить проблематичним: неможливим за таких умов є відшкодування фактичних збитків і гонорару адвоката.[12]

Реєстрацію як передумову виникнення та охорони авторських прав слід відрізняти від реєстрації з метою заяви про існування або для забезпечення доказів прав. Законодавством України передбачений саме останній вид реєстрації. Річ у тому, що саме у випадку порушення і захисту прав виникає нагальна необхідність доведення приналежності прав, що є предметом спору, правовласнику – заявнику або позивачу. Деякі російські автори через відсутність в Російській Федерації законодавчо визначеної реєстрації авторських прав пропонують з цією метою нотаріально засвідчувати підписи автора під неопублікованим твором, нотаріально завіряти копії такого твору або реєструвати свої твори в Управлінні авторських прав при Бібліотеці Конгресу США як в “найбільш респектабельній в світі реєстраційній організації”[13].

За таких умов можливість державної реєстрації авторських прав і авторських договорів в Україні, що визначена частиною 5 статті 11 Закону “Про авторське право і суміжні права” і Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 року №1756 “Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір” слід визнати безумовно позитивною рисою законодавства України про авторське право і суміжні права. Слід відзначити, що повага до інституту реєстрації авторських прав і авторських договорів в Україні зростає рік від року: наприклад, якщо в 1997 році було видано 542 Свідоцтва про реєстрацію прав автора, то в 2001 році – вже 1335 таких Свідоцтв.[14] Але потребує певних роз’яснень статус таких реєстрацій, оскільки останнім часом він змінився. Так, якщо в редакції Закону України “Про авторське право і суміжні права” до 11 липня 2001 року реєстрація при виникненні спору визнавалась судом як юридична презумпція авторства, тобто вважалась дійсною,  якщо  в  судовому порядку не буде доведено інше, то в редакції цього ж Закону від 11 липня 2001 року юридичною презумпцією авторства вважається зазначення імені автору на оригіналі або примірнику твору, а реєстрація визнається одним із доказів авторства і належності прав, хоча й досить суттєвим.

Що ж до проставлення знаків охорони авторських і суміжних прав – то загальновизнаний в світі і закріплений в законодавстві України принцип необов’язковості його нанесення на примірники творів, фонограм і відеограм, на жаль, порушується в підзаконних нормативних актах України. Так, пункт 6 “Правил роздрібної торгівлі примірниками аудіовізуальних творів і фонограм”, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1997 року № 1209, визнає обов’язковим нанесення знаків охорони авторських прав на примірники аудіовізуальних творів, а знаків охорони суміжних прав – на примірники фонограм. Наявність цієї норми може викликати плутанину відносно значення спеціальних знаків охорони для визнання аудіовізуальних творів і фонограм охоронюваними об’єктами, що підлягають захисту. Оскільки ця норма суперечить нормам Закону України “Про авторське право і суміжні права”, а також нормам Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, ми пропонуємо виключити її із пункту 6 Правил роздрібної торгівлі примірниками аудіовізуальних творів і фонограм.

Сподіваємось, що врахування викладених положень як у нормотворчій, так і у практичній діяльності сприятиме удосконаленню системи охорони і захисту авторського права і суміжних прав в Україні.

[1] Серебровский В.И. Вопросы советского авторского права. М., 1956. – с.32

[2] Белов В.В., Виталиев Г.В., Денисов Г.М. Интеллектуальная собственность. Законодательство и практика его применения: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 2002. – 288с. – с.154-156

[3] Основи інтелектуальної власності. – К.: Юридичне видавництво “Ін Юре”, 1999. – 578с. – с.18

[4] Калятин О.В. Интеллектуальная собственность (исключительные права) Учебник для вузов/ М.: “НОРМА”, 2000 – 480с. – с.35-36

[5] Підопригора, Опанас Андронович; Підопригора, Оксана Опанасівна. Право ІВ України: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів і факультетів університетів. – К.: Юрінком Інтер, 1998 – 334с. – с.4   

[6] Калятин О.В. Интеллектуальная собственность (исключительные права) Учебник для вузов/ М.: “НОРМА”, 2000 – 480с. – с.33

[7] Делия Липцик. Авторское право и смежные права./ Пер. С фр.; предисловие М.Федотова. – М.: Ладомир; Издательство ЮНЕСКО, 2002. – 788с.  – с.314-319; Яркіна Н.Є. Суміжні права в авторському праві. Автореф.дис.канд..юрид.наук (12.00.03)/ Національна юридична академія України ім..Ярослава Мудрого. – Х. – 2000. – 20с. – с.11-12

[8] Яркіна Н.Є. Суміжні права в авторському праві. Автореф.дис.канд..юрид.наук (12.00.03)/ Національна юридична академія України ім..Ярослава Мудрого. – Х. – 2000. – 20с. – с.10-11

[9] Делия Липцик. Авторское право и смежные права./ Пер. С фр.; предисловие М.Федотова. – М.: Ладомир; Издательство ЮНЕСКО, 2002. – 788с.  – с.344

[10] Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. Учебник. Издание второе, переработанное и дополненное – М.: ПБОЮЛ Гриженко Е.М., 2001. – 752с. – с.327

[11] Глухівський Л. Новий об’єкт СП в укр.. законодавстві: відеограма/ ІВ. – 2001 – №9-10 – с.25-27 – с.27

[12] www.loc.gov/copyright : United States Code, Title 17, &407-412

[13] Кондрин А. Регистрация АП – самый эффективный способ борьбы с плагиатом// ИС. АП и СП. – 2001 – №10 – с.45-50

[14] Янкова С. Державна реєстрація АП/ ІВ. – 2002 – №1 – с.21-24

Науково-практичний журнал «Інтелектуальна власність», №2, 2003 р.

Автор: Вікторія Остапчук

Передрук, повне або часткове копіювання тексту статті, переклад, розміщення статті або її перекладів на інших сайтах та інших Інтернет-ресурсах, будь-яке інше її використання без письмового дозволу автора суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із законом України «Про авторське право і суміжні права».