Стаття доступна тільки в українській версії.

Наукові спори відносно природи права інтелектуальної власності та його складових почались ще у XVIII столітті і ведуться до теперішнього часу. Спробуємо розглянути основні підходи.

В кінці XVIII – в XIX столітті панівною стає теорія права власності. Виникнення самого терміну “інтелектуальна власність” пов’язують з французьким законодавством XVIII століття та французьким пропрієтарним підходом до авторських та патентних прав. Логічним наслідком такого підходу стало закріплення у французькому законодавстві понять “літературна власність”, “промислова власність”, “інтелектуальна власність”. В законах декількох штатів США, законодавстві Саксонії, Прусії, Данії, Норвегії та ряду інших країн авторське право визначалось як “найсвятіший вид власності” [1]. В своїй основі цей підхід, по-перше, спирався на теорію природного права, а по-друге, був зумовлений розквітом капіталістичних відносин, для яких необхідним став вільний обіг прав на результати інтелектуальної діяльності. В той час право власності здавалось найкращою правовою конструкцією, яка могла чітко визначити та забезпечити панування творця та правовласника  над результатом інтелектуальної діяльності, забезпечити “святість” та “недоторканість” об’єктів інтелектуальної праці.

Проте подальший розвиток права інтелектуальної власності виявляв все більше відмінностей та протиріч між правом власності і правами на результати інтелектуальної діяльності. Особливо гостро це відчувалось в авторському праві. З’явились філософські концепції, що розглядали авторське право як продовження та відображення особистості самого автора. Їх основоположником став І.Кант. На підставі цих концепцій була побудована теорія особистих прав. Розробники даної теорії (Гірке, Блунтшлі, Гарейс, Салейл, Берар) вважали, що авторське право відноситься до категорії особистих прав; вони не виділяли майнові права, а переконували, що всі авторські права пов’язані з автором, тому є особистими [2]. Практичним наслідком розвитку даної концепції стало закріплення в романо-германській правовій системі групи особистих немайнових прав  (“droit moral”).

Третя з найбільш розповсюджених теорій в цій сфері – теорія інтелектуальних прав, яка вперше була сформульована бельгійським юристом Є.Пікаром. Ця теорія обґрунтовує, що весь комплекс прав інтелектуальної власності істотно відрізняється від права власності на речі і є правом sui generis, тобто правом особливого роду, що знаходяться поза традиційного поділу прав на речові, особисті та зобов’язальні. Багато прихильників та послідовників цієї теорії виступають навіть проти використання терміну “інтелектуальна власність”, пропонуючи інші назві, наприклад, – “інтелектуальні права”. Пізніше на підставі теорії інтелектуальних прав розвинулась теорія так званих “виключних прав”. Слід відзначити, що на відміну від теорії особистих прав Є.Пікар вважав, що інтелектуальні права складаються з двох елементів: особистого, немайнового елементу та майнового, економічного елементу [2].

Сьогодні наукова дискусія точиться, в основному, щодо першої та третьої теорій. Причому англо-американська правова система більш схильна до того, щоб розглядати право інтелектуальної власності як право власності, а для романо-германської більш характерним є визнання його специфічним правом на об’єкт інтелектуальної праці, що складається із майнового та особистого немайнового права.

В Росії дуже сильною є традиція визнання прав інтелектуальної власності особливими, “виключними правами”. Так, ще в кінці XIX – на початку XX століття російські вчені-юристи визначали, що виходячи із особливої суті таких прав їх необхідно називати більш точним для них терміном “виключні права” [3]. Цей термін використовується і в російському Законі “Положення про авторське право” від 20 березня 1911 року.

В радянській науці термін “інтелектуальна власність” взагалі не вживається в законодавстві, оскільки він суперечить новій радянській моделі використання результатів інтелектуальної діяльності, слово “власність” виключається навіть з терміну “промислова власність”: вся сфера інтелектуальних прав поділяється на окремі інститути авторського та “винахідницького” права. За первинними творцями – авторами визнаються лише певні права на використання творів.

В пострадянській Російській Федерації знов превалює теорія виключних прав, основними прихильниками та розробниками якої є такі відомі науковці, як Дозорцев В.А. [4], Сергєєв А.П. [5] та інші. Зокрема, названі вчені являються співавторами двох альтернативних проектів частини четвертої Цивільного Кодексу Російської Федерації, що присвячується питанням інтелектуальної власності в цілому. Причому проект, підготовлений робочою групою Дослідницького центру приватного права при Президентові Російської Федерації під керівництвом В.А. Дозорцева (проект В.А.Дозорцева) [6] має ряд важливих відмінностей від альтернативного проекту, підготовленого кафедрою цивільного права юридичного факультету Санкт-Петербурзького державного університету під керівництвом А.П.Сергєєва (проект А.П.Сергєєва) [7]. Відмінності, що стосуються природи прав на результати інтелектуальної діяльності і відразу привертають увагу, коротко можна охарактеризувати наступним чином: в проекті В.А.Дозорцева замість терміну “інтелектуальна власність” вживається термін “виключні права на результати інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації”; підкреслюється, що виключними правами є лише майнові права, а особисті немайнові не входять до конструкції виключних прав і включаються до інституту особистих прав. Проект А.П.Сергєєва зберігає термін “інтелектуальна власність”, розглядаючи його як загальновживаний умовний термін для інституту прав на результати інтелектуальної діяльності, що по своїй суті є сукупністю виключних прав як майнового, так і особистого характеру на результати інтелектуальної діяльності та інші прирівняні до них об’єкти.

В українській науці також є певні розробки проблеми, що розглядається. Необхідно відзначити, що українські вчені-юристи не дійшли з цього приводу більш-менш спільної точки зору. Так, частина українських науковців розглядають права на результати інтелектуальної діяльності як право власності [8], а інша частина вважає, що термін “інтелектуальна власність” є не більш, ніж логічна абстракція для позначення сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної і, передусім, творчої діяльності, а також на прирівняні до них за правовим режимом засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг [9]. Чинне законодавство України також трактує це питання неоднозначно: законодавство про авторське право і суміжні права переважно визнає за авторами і правовласниками виключні права на використання [10], а законодавство про промислову власність тяжіє до визнання результатів науково-технічної творчості об’єктами права власності [11].

Проаналізуємо схожість та відмінності права власності та прав на результати інтелектуальної діяльності, тобто права інтелектуальної власності. В загальному розумінні право власності представляє собою панування особи над річчю. В свою чергу, суть права інтелектуальної власності можна визначити також як панування особи над результатом інтелектуальної діяльності, приватноправову монополію. Проте ми переконані, що вказана схожість інститутів не дає підстав вважати, що право інтелектуальної власності за своєю природою є правом власності. Між цими правовими інститутами існують значні відмінності, що, звичайно, обумовлено їх об’єктами. Тому перелік відмінностей слід почати з різниці в об’єктах.

Об’єктом права власності є речі, що обмежені в просторі; право власності є регулятором фізичного панування над річчю, обособлення даної речі від інших речей. В континентальній правовій системі право власності включає в себе три елементи: фізичного володіння річчю, фізичного використання речі та розпорядження річчю, в результаті якого може наступати повне відособлення речі від первинного власника.  В англо-американській правовій системі зміст права власності визначається дещо по-іншому, проте більшість відмінностей можна відносити і до цього інституту. Об’єктом права інтелектуальної власності є результати творчої діяльності, які є нематеріальними, тому не обмеженими в просторі. Ця властивість викликає необхідність особливого врегулювання відокремлення об’єкту від необмеженої кількості суб’єктів, які можуть вільно його використовувати за умови відсутності такого врегулювання. Саме вказаний момент визначає спрямованість права власності та права інтелектуальної власності: у першому випадку спрямованість є позитивною, а у другому – негативною. Право власності спрямовано на забезпечення панування річчю, а заборона втручання третіх осіб у це право носить додатковий, забезпечувальний характер. Виключні ж права на результати інтелектуальної діяльності в першу чергу спрямовані на виключення всіх третіх осіб від їх використання. Від цієї спрямованості і походить термін “виключні права”. Необхідно зазначити, що прихильники теорії власності вважають, що слабким місцем теорії виключних прав є наявність доктрини допустимого використання прав на результати інтелектуальної діяльності, що нібито спростовує виключність таких прав [12]. Насправді доктрина допустимого використання є якраз ще одним доказом відмінності права власності від виключних прав, оскільки ця доктрина не може існувати в концепції права власності. При цьому виключність слід розуміти не як приналежність права лише одній особі, а як закріплення прав за особами, визначеними законом.

Відрізняються від права власності і способи набуття та припинення прав на результати інтелектуальної діяльності. Так, наприклад, до таких прав неможливо застосовувати набуття за давністю володіння, специфікацію, знищення.

Ще одна відмінність: тривалість дії виключних прав визначена законодавством, в той час як “найсвятішою” ознакою права власності є його вічність.

Крім того, права на результати інтелектуальної діяльності мають територіальний характер. Це означає, що виключні права, набуті на території однієї держави, не отримують автоматичного визнання на території іншої держави, на відміну від права власності. Для отримання правової охорони авторських та суміжних прав в інших державах необхідно укласти відповідні міжнародні договори з цими державами, а для отримання правової охорони об’єктів промислової власності та засобів індивідуалізації слід зареєструвати їх належним чином у кожній державі. Якщо ж особа придбала річ в одній країні, вона визнається на підставі цього титулу власником в усіх інших країнах.

І нарешті, право на результати інтелектуальної діяльності являє собою тісне поєднання майнових та особистих немайнових прав. Ці групи прав не є незалежними одна від одної. Так, наприклад, право авторства і право на зазначення імені автора супроводжують результат інтелектуальної діяльності навіть у випадку повної уступки всіх майнових прав – таким чином, цей результат ніколи повністю не виходить із сфери впливу творця. Право на недоторканість твору тісно пов’язано з правом на переробку; право на обнародування твору, яке визнається значною кількістю країн як особисте немайнове право, має властивості, притаманні майновим правам і т.д. Тому особисті немайнові права не можна штучно виокремити із інституту прав на результати інтелектуальної діяльності. Обидві групи прав необхідно визнати виключними, оскільки вони виражають монополізм на продукти інтелектуальної праці.

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що право на результати інтелектуальної діяльності є правом особливого роду, відмінним від права власності. При цьому це право відноситься до категорії абсолютних прав і виражає панування над результатом інтелектуальної діяльності, що здійснюється за допомогою майнових та особистих майнових прав.

Потребує вирішення питання: чи є необхідним виключення із законодавства терміну “право інтелектуальної власності”, що виявляється неточним, оскільки не відповідає сутності особливого права на результати інтелектуальної діяльності? Ми дійшли до висновку, що виключення цього терміну і заміна його в законодавстві на більш точний – виключні права – не є необхідним за сучасних умов. Не всі країни визнають теорію виключних прав, а ті, що визнають, досить вільно оперують у своєму законодавстві термінами “право інтелектуальної власності” та “виключні права”, причому вибір одного з них може навіть не залежати від змісту, що в нього вкладається [13]. Міжнародні конвенції оперують поняттям “інтелектуальна власність”,  хоча наповнюють його змістом виключних прав. Тому нам видається, що доцільно залишити цей термін у законодавстві як умовний, під яким розуміти виключні права на результати інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації.

ЛІТЕРАТУРА:

1)    Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. Учебник. Издание второе, переработанное и дополненное – М.: ПБОЮЛ Гриженко Е.М., 2001. – 752с. – с.10-11

2)    Делия Липцик. Авторское право и смежные права./ Пер. С фр.; предисловие М.Федотова. – М.: Ладомир; Издательство ЮНЕСКО, 2002. – 788с. – с.24-26

3)    Шершеневич Г.Ф. Авторское право на литературные произведения. Казань. 1891. – с.132-146; Канторович Я.А. Авторское право на литературные, музыкальные, художественные и фотографические произведения. Систематический комментарий к Закону 20-го марта 1911г. с историческим очерком и объяснениями, основанными на законодательных мотивах, литературных источниках, иностранных законодательствах и судебной практике. Пг., 1916. – с.45

4)    Див., наприклад, Дозорцев В.А. Исключительные права и их развитие// Права на результаты интеллектуальной деятельности. М., 1994. – с.20 та ін.

5)    Див., наприклад, Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. Учебник. Издание второе, переработанное и дополненное – М.: ПБОЮЛ Гриженко Е.М., 2001. – 752с.

6)    http://privlaw.h1.ru/gk4txt.html

7)    www.copyright.ru

8)    Див., наприклад, Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн../ Д.В.Боброва, О.В.Дзера, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 864с. – с.575-576; Підропригора О.О. Проблеми правового регулювання інтелектуальної власності за законодавством України/ Автореферат дисертації докт.юрид.наук. – 12.00.03 – Нац.юрид.академія ім..Ярослава Мудрого, 1999 – 31с.

9)    Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика. – Наук.-практ.вид.: У 4-х т./ За заг.ред.О.Д.Святоцького. – Т.1: Право інтелектуальної власності./ С.О.Довгий, В.С.Дроб’язко, В.О.Жаров та ін.; За ред.М.В.Литвина, С.О.Довгого. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 1999 – 500с. – с.21-24.

10) Ст.15 Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 року в редакції від 11 липня 2001 року.

11) Наприклад, п.4 ст.6 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15 грудня 1993 року зі змінами та доповненнями.

12) Близнец И., Леонтьев К. ИС и исключительные права/ ИС. АП и СП. – 2002 – №6 – с.6-18

13) Калятин О.В. Интеллектуальная собственность (исключительные права) Учебник для вузов/ М.: “НОРМА”, 2000 – 480с. – с.6-7

Науково-практичний журнал «Інтелектуальна власність»,

збірник  «Часопис Київського університету права», №4, 2003 р.

Автор: Вікторія Остапчук

Передрук, повне або часткове копіювання тексту статті, переклад, розміщення статті або її перекладів на інших сайтах та інших Інтернет-ресурсах, будь-яке інше її використання без письмового дозволу автора суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із законом України «Про авторське право і суміжні права».